Пошук

Мета дослідження – прослідкувати основні історичні етапи становлення національного представництва кримськотатарського народу за період XX – XXI ст. На основі документальних матеріалів, історичних розвідок та сучасних публікацій представників кримськотатарського народу проаналізувати антагоністичну політику по відношенню до представницьких органів корінного народу Криму з боку інституцій державної влади Радянського Союзу та сучасного окупаційного режиму Російської Федерації.

Статтю присвячено аналізу наукових, документальних і громадських ініціатив, що стосуються вивчення воєнного повсякдення мешканців Київської обл. у період повномасштабної російсько-української війни. Автори розглядають ключові напрями фіксації воєнного досвіду: від спонтанних оповідей до цілеспрямованих наукових досліджень, етнографічних експедицій, створення архівних фондів, цифрових платформ усної історії та публікацій різних жанрів — від щоденників і мемуарів до художньо-документальної прози та журналістики. Зокрема, приділено увагу діяльності Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Державного архіву Київської області, Архівного відділу Бучанської міськради, а також напрацюванням інших наукових інституцій та проєктів громадських активістів, зокрема «Documenting Ukraine», «Жива історія» тощо. В науковій розвідці систематизовано історичні джерела, що фіксують досвід цивільного населення в умовах окупації, бойових дій, повітряних загроз, блекаутів та життя в тилу загалом. Розглянуто як дослідницькі роботи професійних істориків, етнологів і фольклористів, так і репортажі журналістів та художньо-документальні праці на основі реальних подій (книги С. Куліди, О. Карі, О. Михеда, Є. Подобної, Б. Логвиненка та ін.). Значне місце у статті займає осмислення ролі культурного ландшафту (наприклад, Ірпеня, Києва, Фастова) як простору спротиву, нових форм солідарності та взаємодопомоги, а також волонтерських, релігійних та родинних практик в умовах війни. Автори підкреслюють важливість збереження голосів очевидців і формування корпусу джерел для подальших міждисциплінарних студій, водночас зазначаючи, що нинішні дослідження поки що фрагментарні та переважно емпіричні. В підсумку, акцент зроблено на необхідності методологічного осмислення наявного масиву даних, залучення польової етнографії, порівняльних підходів та розробки концептуальних рамок для подальших ґрунтовних досліджень воєнного повсякдення Київщини.

У статті розкрито сутність т. зв. «маріупольського відродження», яке відбувалося за умов нацистської окупації, його особливості та прояви. З’ясовано причини того, чому в російськомовному місті пожвавилося українське національно-культурне життя. Визначено, яку роль у цьому відіграли місцева національно-налаштована інтелігенція та члени похідних груп ОУН. Показано провідних діячів українського руху, які брали активну участь у його пожвавленні. Зазначено, що приклад культурно-національного життя Маріуполя в 1941–1942 рр. був одним із найбільш показових на всій території окупованого Донбасу. Розкрито причини того, чому «маріупольське відродження» тривало недовго і чому його результати були незначними.